Повернений із забуття: Марко Безручко
До 136-річчя з дня народження нашого земляка, українського воєначальника, публіциста Марка Даниловича Безручка.
Коли я вчилася у
школі ( 1970-1980 р.р.), на уроках історії ми вивчали період громадянської
війни. Пам`ятаю, таких діячів як Нестор Махно наша вчителька називала бандитом.
Націоналістами - тих, хто під жовто-блакитними прапорами створював державу під
гордим іменем Україна.
Тоді на щит слави
піднімалися імена Чапаєва, Будьонного. Я тоді не знала, що легендарний
командувач Першої кінної армією не тільки перемагав, а й зазнавав
поразок. Одним із переможців над кіннотниками Будьонного був генерал Марко
Безручко – наш земляк- токмачанин, воєначальник
Української Народної Республіки. Він
хотів, аби на землі була держава Україна, а щоб її не зломили вороги, вона
повинна мати сильне військо. І він віддав свій талант створенню українського
війська. За це комуністична ідеологія начепила на Марка Безручка ярлик
ворога-націоналіста, його не пустили в шкільні підручники. Тому, це ім’я було
десятиліттями маловідоме навіть його землякам. А дарма…
Марко Данилович
народився 31 жовтня 1883 р. у містечку Великий Токмак Бердянського
повіту Таврійської губернії (тепер м. Токмак Запорізької області). Закінчив
учительську семінарію, Чугуївське військове училище, Одеське піхотне юнкерське
училище, служив у 106-му піхотному Уфімському полку. В 1912 році вступив до Миколаївської
академії Генерального штабу, де навчалися майбутні генерали Української
Народної Республіки: О. Вишнівський, В. Киреєв, В. Ольшевський, В. Петровський.
Після закінчення з відзнакою академії у 1914 р. відбув на
Південно-Західний фронт. Під час Першої світової війни обіймав посади командира
роти 106-го полку, старшого ад’ютанта штабів 42-го і 30-го армійських корпусів.
А після відомих подій 1917 року,
коли розпалася царська армія, весною 1918 р. Марко Безручко повернувся в Україну. Усім серцем сприйняв він
ідею Української державності. Саме тоді гетьман
П. Скоропадський
починає розбудовувати українське військо і М. Безручко стає одним із
організаторів перших кадрових військових формувань, начальником персонального
відділу Генерального штабу. Гетьманське правління не дуже подобалося
Безручку через деяку проросійську орієнтацію Скоропадського, а прийнятий універсал
про федерацію з білогвардійською Росією остаточно вводить його у табір
непримиренної опозиції. Тому після отримання відомостей про початок
антигетьманського повстання, підполковник М. Безручко разом з частиною інших
штабних офіцерів виїхав на допомогу військовим загонам Директорії УНР. У цих
умовах Марко Данилович не міг дозволити собі залишатися штабістом. Він подав
прохання відіслати його до однієї з діючих частин.
Уже в лютому 1919 р. М. Безручко очолив штаб Запорізької бригади ім. С. Петлюри.
З квітня 1919 р. його призначено начальником штабу окремого корпусу Січових
Стрільців – найбільш боєздатного військового формування УНР. З часом полковнику
Безручку доводилось водити своїх січовиків як проти більшовиків, так і проти
поляків, а згодом, і проти білогвардійців генерала Денікіна. У боях із ворогом
танули кращі частини січовиків.
Настав страшний листопад 1919 р. Козаки та страшини вмирали
від тифу. Українська Галицька Армія приєдналася до денікінців. За таких
обставин командири Січових стрільців вирішили розпустити корпус. Марко Безручко
майже єдиний виступав за продовження боротьби в лавах УНР, що на той час
вирушала в «Зимовий похід», але йому довелося підкоритися більшості. Згодом,
всі січовики, переважна більшість яких хворіли на тиф, були інтерновані
поляками. Серед них опинився і Марко Безручко.
21 квітня 1920 р.
уряд УНР підписав із Польщею мирну угоду, а вже наприкінці місяця полковник
Марко Безручко доформував дивізію, названу 6-ю Стрілецькою, що
складалась майже цілком із колишніх січовиків. Оскільки 6-а Стрілецька дивізія
була цілком боєздатна, поляки наполягли на тому, щоб вилучити її зі складу
української армії та приєднати до 3-ї польської армії. У складі польської
армії, завдяки Безручку, 6-а Стрілецька дивізія була фактично однією з найкращих.
Так, уже 7-го травня підрозділи дивізії розбили більшовиків та першими ввійшли
до столиці України – міста Києва.
Але вже через місяць становище ускладнилось: Перша кінна
армія С. Будьонного прорвала польський фронт і вийшла в тил 3-й польській армії.
Почався відступ. В авангарді
армії йшла 6-а українська дивізія, яка найбільше зберегла свою боєздатність.
Саме з цього часу, з червня 1920 р. кіннота Будьонного була головним
супротивником Марка Безручка. Російські більшовики та їхні європейські
однодумці з ІІІ Інтернаціоналу поставили собі у 1920 році грандіозні
геополітичні цілі. Йшлося про те, щоб «через труп білої Польщі», як писав в
одному із наказів Тухачевський, пронести на багнетах революцію в Німеччину, а
затим – далі.
Впродовж червня - серпня стрілецькі підрозділи та будьоннівці
провели між собою низку боїв, але жодна із сторін не перемогла, бо супротивники
мали рівні сили. У цей час на півночі Польщі тривала Варшавська операція. Для
поляків ситуація була катастрофічною. З-під Львова, де польські частини були
розгромлені, на північ, у тил полякам, прямувала 1-ша Кінна армія Будьонного.
Стримати її не могла жодна з польських дивізій. Єдиною боєздатною дивізією на
всьому Південному польському фронті залишалась 6-та Січова дивізія М. Безручка.
Саме січовикам довелося прийняти на себе 21 серпня під Замостям (нині м.
Замосць, Польща) удари червоної кінноти. «Вдячні» поляки привласнили собі цю
перемогу Української Армії, охрестивши її «чудом над Віслою». Будьоннівці
змушені були відійти, оскільки так і не зламали оборони січовиків.
Фактично М. Безручко врятував від страшної поразки всю
Польщу. Вже у вересні почався українсько-польський наступ, який закінчився
успіхом. У вересні - листопаді 1920 р. Марко Безручко командував Середньою групою Армії УНР, проте через
підписання більшовицько-польської мирної угоди наступ було припинено.
Українська армія залишилась наодинці з усією Червоною Армією. Щоб урятувати
становище, потрібно було негайно перейти в наступ. Армію було переформовано в
три групи, головну з яких – Центральну – очолив підвищенний до звання
генерала-хорунжого Марко Безручко. До 21 листопада 1920 р. точились криваві
бої, двічі водив генерал січовиків у контрнаступ, але, не підтриманий іншими
дивізіями, врешті почав виводити з бою свою групу. Згодом стрільці разом з Безручком
були інтерновані поляками та розташовані в таборах для полонених. Перебуваючи в
таборах, генерал М. Безручко почав працювати над своїми спогадами, де розкрив
значення стрілецтва для України, залишивши таким чином одну з небагатьох праць
подібного змісту, присвячену українській армії.
Наприкінці 1920 р. М. Безручко очолював
військову місію і штаб Армії УНР у Варшаві. У 1920—1924 рр. обіймав
посади військового міністра і віце-міністра уряду УНР в еміграції, члена Вищої
військової ради УНР. У 1924 році генерал оселився в столиці Польщі Варшаві, де
очолив Військово-історичне
товариство. За його допомоги видана «Історія Січових Стрільців», з’явився часопис «За державність», в якому
друкувалися спогади вояків армії УНР.
З початком Другої
світової війни Марко Безручко активно підтримував Організацію Українських
Націоналістів, членом-засновником якої він був. Головною загрозою для
України на той час Марко Безручко бачив
фашизм, що міг, робив для перемоги
над ним. Однак ще щось зробити він більше не встиг. 10 лютого 1944 року генерал-хорунжий Марко Безручко помер
выд важкоъ хвороби. Похований він у православній частині міського
цвинтаря «Воля» у Варшаві.
Вперше про долю свого сина токмацька земля довідалася 10
жовтня 2000 р., коли газета «Таврія» надрукувала матеріали доцента
Тернопільського технічного університету Михайла Петрика. З кінця 80-х рр. ХХ ст. він веде
пошук матеріалів про найвиразніших представників української еліти і
подвижників нації. З того часу не припиняються історичні розвідки про
славетного генерала. Хоча в офіційних (навіть найновіших) підручниках з
історії України інформація про нього відсутня.
Вдячні поляки,
цінуючи подвиги Марка Безручка та
пам’ятаючи, хто в 1920 році врятував
їх
від Будьонного, встановили йому пам’ятник. Поляки добре знають, що генерал Безручко родом з Токмака. А ось ми….На
батьківщині Марка Даниловича , у нас у Токмаку немає жодного пам`ячника герою.
Нам треба
пам’ятати слова бойового генерала, нашого земляка: «Сильна армія – це право на
існування нації». Вони дуже доречні особливо зараз.
Людмила АРМАН
Використана література
.
Гомон М. Край Токмацький. - Токмак, 2002. - 182 с. - Із
змісту : [про М. Безручка]. — С. 38-41.
Рибальченко А.
Генерал-хорунжий із Токмаччини / А. Рибальченко ; Андрій Рибальченко // Запоріз.
правда. - 2012. - 7 черв. (№ 81-82).
Видатний діяч
Токмаччини // Наше місто Токмак. - 2012. - 9 лют. (№ 6).