У ХХ столітті українці пережили три голодомори, але наймасштабніший з них припадає на 1932 та 1933 роки.
За твердженнями істориків, український
голодомор 1932-1933 років був складником масштабної каральної операції,
спрямованої проти української нації, проти українського селянства, яке чинило
опір і масово виступало проти сталінського плану колективізації сільського
господарства.
Як свідчать
документи, ця каральна операція була замаскована під надмірні плани
хлібозаготівель, влітку та восени 1932 року у селян вилучався весь до останньої
зернини урожай, а в колгоспах вивозилися колгоспні фонди, в тому числі й
насіннєві.
З осені 1932
року штучно створений голод почав
нещадно винищувати українські села, вимирали вулиці, родини, дорослі і діти.
Не оминула ця
трагедія місто Токмак і села Токмацької громади.
Згадує Олександра
Степанівна Ситнюк, м Токмак ( спогади записала Людмила Арман, журналістка
Токмацької міськрайонної газети «Таврія»):
- У голодовку у
Токмаку була група активістів. Вони ходили по дворах і забирали у людей все до
останньої крихти. Одного разу прийшли до нас. Під час обшуку знайшли глечик з
квасолею, що мама заховала у погрібі. Це останнє, що у нас залишилося. Мама
плакала, благала чоловіків не забирати
квасолю, не полишати нас, малих дітей,
на голодну смерть. Але вони все одно забрали.
Ми вижили, бо
мама ходила до Молочанська і там у німців-колоністів міняла вишивані рушники,
скатертини, сорочки на молоко, хліб, крупи.
У той час мені
було 12 років і я пам’ятаю, як на вулицях Токмака лежали трупи людей, які
померли від голоду. Їх збирали на підводу і відвозили на кладовище, що в
мікрорайоні КШЗ, ховали в одну братську
могилу без домовин і без хрестів. І таких могил в центрі кладовища було чимало.
Костянтин
Миколайович Залозний, м. Токмак:
- Продуктів харчування в магазинах Токмака
під час голоду не було. Лише в магазині «Торгсин» продавали ковбаси, консерви, хліб та усілякі делікатеси.
Але придбати їх можна було лише в обмін на золото. Щоб врятувати свої сім'ї від
голодної смерті, люди несли в «Торгсин» золоті обручки, брошки та інші прикраси.
Тетяна Тимофіївна
Мороз, село Очеретувате:
- У нашому селі Очеретувате голодною
смертю померло 350 чоловік. Зимою, в люті морози земля промерзла, тож на
кладовищі ями для небіжчиків копали по коліно. Ховали без труни, бо не було
дошок, руки і ноги померлих виглядали із
землі...
Найважче було
весною 1933-го. Односельці носили з поля додому грицики, гірчак, лободу та інший
бур’ян сапетками, готуючи з нього юшку і «коржики». Їжею також були шпаченята,
горобці, жаби.
Ганна Іванівна Зелена, м.Токмак ( спогади
записали старші наукові співробітники Токмацького міського краєзнавчого музею
Людмила Сухорукова та Ірина Удод) :
- Я
добре пам'ятаю голодомор 1932-1933 років. На той час мені було 22 роки.
В нашій сім'ї було 19 дітей. Жили ми по вулиці Володарського (нині мікрорайон
«Ріжок»).
Під час
голодомору 1932-1933 років я працювала на Токмацькому елеваторі. Одного дня я
принесла додому 5 качанів кукурудзи. Але в цей час проводили обшук активісти,
які побачили, що я заховала за пазуху качани кукурудзи. Вони розірвали
плаття та відібрали качани не зважаючи
на те, що я благала залишити кукурудзу, щоб нагодувати своїх сестер та братів.
В моїй сім'ї померли від голоду дві сестри і два брати. Пам'ятаю, що дуже
страшною була весна 1933 року, коли на тротуарах міста Токмака лежали тіла
людей, померлих від голоду.
Ще в той час рясно цвіла акація, і на деревах сиділо більше людей, які були в силах вибратись туди, ніж було цвіту акації. Котів і собак після 1933 року зовсім не було, їх поїли під час голодомору. За делікатес були ховрахи.
Пам'ятаю, що дуже
голодувала сім'я наших сусідів, їх мати пішла на скошене поле збирати колоски.
Її піймали та присудили 4 роки ув'язнення.
Клавдія Василівна Стаценко, м. Токмак:
- Мій батько
працював і мав продуктові картки, завдяки яким ми пережили голод. Зі спогадів моїх батьків та сусідів пригадую,
що мої далекі родичі Вовненки дуже голодували в 1933 році. Сусід, який працював
на млині, запропонував їм обміняти мішок макухи на хату, бо йому була потрібна
земля під город. Вовненки погодилися, свою хату продали та перебралися в іншу.
Вони запарили макуху, наїлися, а
наступного дня їх знайшли мертвими з розпухлими животами.
Микола Петрович
Чечет, уроженець села Трудове:
- Моя бабуся розповідала, що багато
односельчан, відчуваючи свою кончину від голодної смерті, самі йшли на кладовище помирати. Цих бідолах спонукало
єдине: щоб їхнім родичам не доводилось платити продуктами чоловікові, який
підводою відвозив небіжчиків на цвинтар.
Олександра Федотівна Бутько, село
Новопрокопівка:
-В голодному
божевіллі жителька села вбила і з`їла свою дитину. Подружжя пообіцяло одному
хлопчику їжу за те, що він приведе до них свого товариша Сашка. Той так зробив.
Сусідка цього подружжя йшла з городу, почула у сусідів
як смачно пахне якесь вариво, зазирнула у вікно хати і побачила там
вже порубане на шматки тіло Саші.
На жаль, фактів
канібалізму у нашому селі було багато, висушені голодом люди їли трупи померлих
…
Герой Радянського Союзу Олексій
Миколайович Кот, село Юхимівка (нині у
межах села Новомиколаївка) :
- Голод я пережив двічі, в 1921 і 1933 роках. Досі пам'ятаю і
пам'ятатиму до віку ті часи. Їсти хотілося постійно і вдень, і вночі. Їсти, їсти…А навколо смерть. Першими
вмирали діти. Померла моя племінниця Галинка, а незабаром і старший брат
Прокіп. В їжу йшло все можливе і неможливе: кішки, собаки, гави, горобці,
різний бур'ян. У квітні 1933 року від голоду померла найдорожча мені людина –
мама.
За звичаєм, копати яму під могилу покійному
мають чужі люди, не рідні. Та що поробиш, довелося мені, синові, разом з Павлом
Медведським братися за нелегку роботу.
На допомогу батька розраховувати не доводилося, бо був він вкрай знесилений
голодом, у нього вже почали пухнути руки, ноги і обличчя, нам 19 річним юнакам,
довелося майже цілий день витратити, щоб викопати могилу…Віднесли матір на
кладовище, повернулись до осиротілої хати, з болем і тривогою подумали: чия ж
тепер черга помирати і коли?
Мої бабусі та
дідусі пережили голодомор 1933-го, та згадували про це неохоче. Адже тема голодомору
довгі роки у нашій країні була заборонена. Проте гірка і страшна правда про голодомор
відкрилася після 1991 року, вже у незалежній Україні. В 1992 році на Токмаччині
розпочалася робота з увічнення пам'яті жертв голодоморів. У період
з 1993 по 2008 рік у Токмаку, Молочанську і селах району були встановлені
пам’ятні знаки жертвам голодоморів на Токмаччині.
 |
| Фото Л. Арман |
Ми вшановуємо хвилиною мовчання пам’ять мільйонів співвітчизників, які стали жертвами голодоморів 1922, 1933, 1947 років.
 |
| Фото Л.Арман |
Згадуємо усіх, хто помер і пережив те голодне лихоліття. То були
жахливі часи. Пам’ятаймо про це.
Людмила АРМАН