В ніч з 21 на 22 червня 1941 року гітлерівські війська закінчили останні приготування, до літаків підвішувалися бомби, тисячі гармат були націлені на прикордонні населені пункти Радянського Союзу. На світанку (о 4.00 за московським часом) німецькі війська перетнули державний кордон СРСР і віроломно напали на нашу країну. Фашистська авіація масованими ударами нищила військові аеродроми Червоної Армії, бомбардувала Київ, Севастополь та інші міста.
Звістка про віроломний напад
гітлерівської Німеччини на Радянський Союз приголомшила й Токмак . Опівдні
сотні городян зібралися в центрі міста біля репродуктора і почули важливе
повідомлення про початок Великої Вітчизняної війни. У той же день, 22 червня
1941 року, на захист своєї Батьківщини піднялися мільйони радянських людей. В
їх числі був і токмачанин Михайло Аврутіс, який прийняв бойове хрещення у боях
по обороні Севастополя. Його син Лев Аврутіс став свідком воєнного лихоліття, в
евакуації 8- річним хлопчиком допомагав фронту, а після повернення у Токмак
допомагав дорослим піднімати місто з руїн. Ось що розповів ( спогади записані у
2010 році) Лев Михайлович Аврутіс про ті незабутні роки і своє дитинство,
обпалене війною.
- Я корінний токмачанин,
народився у Токмаку у 1933 році. Наша сім'я жила у будинку по вулиці Гоголя
(зараз у цьому будинку розташоване ательє «Індпошив»).
22 червня 1941 року була
неділя, вихідний день. Зранку мої тато і мама пішли на ринок скуплятися, а коли
повернулися, то сказали мені, що почалася війна. У перші дні війни чоловіків
забрали на фронт. Провели на фронт і ми свого тата.
У серпні 1941 року біля
Токмака був обладнаний аеродром для літаків-бомбардувальників Червоної Армії. В
сусідніх з моїм будинком жили льотчики, які літали на територію Румунії –
союзника Німеччини у війні – бомбили там бази та табори німців. Одного разу я
почув роздираючий душу крик, сильний плач, який не можу й досі забути. Як
з'ясувалося – це плакали жінки льотчиків, які не повернулися з чергового
вильоту в німецький тил. Тоді я зрозумів, наскільки жахлива війна, яке горе
несе вона в сім'ї.
З кожним днем фронт
наближався і до нас. Якось вночі на Токмак налетіли німецькі бомбардувальники
і скинули бомби на цегельний завод. Дорослі розповідали, що німці летіли
бомбити завод імені Кірова, який випускав боєприпаси. Диверсанти повинні були
їм подати знак, підпаливши на території заводу вогнище. Але їм це не вдалося.
Натомість, тієї ж ночі випалювали цеглу на цегельному заводі (це у селі
Фабричне). Побачивши вогники на цегельному заводі, німецькі льотчики прийняли його за дизелебудівний. Під час
того бомбардування деякі бомби не підірвалися – вони були без заряду, а на них
фарбою було написано «Чем сможем – обязательно поможем». Можливо цей напис
зробили антифашисти або наші військовополонені, яких примушували працювати на
німецьких заводах з виготовлення боєприпасів. Знаючи для кого призначалися
бомби, ці люди перетворювали їх на порожні оболонки.
В кінці серпня, у вересні, у
Токмаку повним ходом йшла евакуація заводу імені Кірова у тил. Від залізничного
вокзалу відходили ешелони, які везли заводське обладнання, верстати, у вагонах
їхали спеціалісти заводу і їх сім'ї. В одному з таких ешелонів до Кахзахстану
була евакуйована й наша сім'я. Залишатися у Токмаку нам не можна було, бо ми
вже знали, що на окупованих територіях Радянського Союзу, у містах і селах,
німці розстрілювали євреїв. Я знаю, що коли німці окупували Токмак і район,
вони арештували усіх євреїв, під Чапаєвкою полонили циганський табір. Неподалік
Молочанська німці захопили військовий шпиталь і взяли у полон поранених,
безпомічних червоноармійців. Усіх цих людей фашисти розстріляли у
протитанковому рові, що був під Молочанськом. Серед розстріляних був і мій
дядько Ісаак, який до останнього воював у винищувальному загоні, прикривав
відхід наших частин і останніх ешелонів.
У цій могилі, що на Пришибських
висотах, похована єврейська сім`я, розстріляна німцями.
У Казахстані ми жили в
колгоспі «Сібіряк» Актюбинської області Новоросійського району. Мою бабусю,
маму, мамину сестру, мене і мою сестричку поселили у будинок до господині
Дарини Василівни і її дочки. Чоловіки цих жінок воювали на фронті.
В 1942 році мені виповнилося
9 років, я мав йти у перший клас. Але перший місяць навчання я провів не за
шкільною партою, а разом з іншими дітьми ходив у поле і збирав колоски. Ми
старанно збирали колосок до колоска, в'язали снопи, і пишалися тим, що
допомагаємо дорослим забезпечувати хлібом Червону Армію, яка вела запеклі бої
з фашистами. У степу ми також виливали з нір ховрахів, які шкодили посівам
пшениці, і тягли у свої нори до 16 кілограмів зерна.
У Казахстані усім біженцям
житла не вистачало, то люди гуртом будували хати. В цьому допомагали їм і ми.
Мене садовили на коня і той копитами змішував солому з глиною. Цю суміш жінки
наливали у форми і робили саман. Він висихав на сонці і перетворювався у
добрий будівельний матеріал, з якого будували хати. В евакуації ми жили в
тісноті, але дружно. Онук Дарини Василівни був немовлям, але настільки
прив'язався до мене, що ми навіть спали разом.
Восени 1944 року разом з
іншими ми повернулися у Токмак, на батьківщину. Місто було майже повністю
зруйноване. Я пішов до третього класу, вчився і допомагав дорослим
відбудовувати місто.
А ще ми ходили з хлопцями на
Пришибські висоти. Там на полях запеклих боїв залишилося чимало мін, снарядів.
І срізь стирчали бугорки. Ми їх верх руками знімали і натрапляли на останки
солдат. Брали у них автомати, зброю, гралися ними. Я собі таким чином добув і
автомат, і пістолет.
У війну господь Бог врятував
мене від смерті і допоміг нам евакуюватися у Казахстан. Вдруге врятував він
мене вже у повоєнний час. Одного разу старші хлопці, з якими я ходив за
трофеями, знову пішли на Пришибські висоти, а мене щось вдома втримало. Я з ними не пішов. Замість мене пішов мій молодший
двоюрідний брат. На висотах хлопці знайшли міни і почали їх розміновувати. І
тут вибух. Двох одразу убило, а мій брат став калікою на все життя, - зазначив
Лев Михайлович.
Після війни Л.М.Аврутіс
закінчив школу №3 (де навчився грати на баяні і трубі), потім -Токмацький
механічний технікум. Працював на заводі імені Кірова випробувачем дизелів.
Згідно рішення вересневого 1953 року Пленуму ЦК КПРС був направлений на роботу
у село, і вже у колгоспі «Батьківщина» брав участь у механізації сільського
господарства, автоматизації процесів доїння корів, роздачі кормів, оснащенні
по9
бутових кімнат для
колгоспників.
У той час, за наказом партії,
у сільське господарство прийшло чимало спеціалістів, а з роками залишився один
Лев Михайлович Аврутіс. 27 років він працював у райагропромпостачі, а упродовж
10 років – директором цього підприємства. Пробивний, грамотний спеціаліст,
мудрий керівник, талановитий організатор – говорили у ті часи про Льва
Михайловича обласні і районні керівники, віддавали йому честь по праці. Шанували його токмачани за щирість, порядність, людяність.
Перебуваючи на заслуженому
відпочинку, Л.М.Аврутіс брав активну участь
у роботі районної організації ветеранів, у районних заходах, присвячених
пам'ятним датам, і зокрема, визволенню Токмацького району від
німецько-фашистських загарбників, Дню Перемоги. Досить часто він приїздив до пам'ятного знака, що встановлений за Молочанськом
на місці розстрілу євреїв, циган, військовополонених червоноармійців і свого
дядька Ісаака. І вклонявся їх світлій пам'яті. І пам'яті
тих, хто став жертвами фашизму у 1941 – 1945 роках, і тим, хто у роки війни не
шкодував свого життя заради нашого мирного сьогодення.
Свідок воєнного лихоліття Лев Михайлович Аврутіс помер, але пам'ять про
нього жива, як і живі його спогади …
Людмила АРМАН