Від босоногого чорнороба – до заступника генерального директора дизелебудівного заводу. Такий трудовий шлях токмачанина Віталія Івановича Березовського, за плечима якого 65 років трудового стажу на дизелебудівному заводі імені Кірова, і який є свідком подій Великої Вітчизняної війни, окупації і визволення Токмака, відродження нашого міста у післявоєнні часи.
- Я народився у м. Токмак у 1928 році. Саме тут я й почув звістку про початок війни, - розповідає Віталій Іванович Березовський ( спогади записані у червні 2010 року). - Як і багато для кого, для мене ранок 22 червня 1941 року розпочинався по-звичайному. Я вийшов на подвір’я, аби привітатися з новим днем, але раптом по радіо пролунала жахлива новина про напад фашистів на нашу країну, про бомбардирування Київа і початок Великої Вітчизняної війни. Одразу в моїй голові пронісся рій думок: «Чого тепер очікувати?», «Як зміниться життя?», «Кого з рідних та друзів заберуть на фронт? Хто залишиться живим, чиє життя забере війна?». Одним із моїх найяскравіших спогадів про перші дні війни є те, як на вокзал приходили ешелони з біженцями, в основному з жінками і малими дітьми, людьми похилого віку, які евакуйовувалися з окупованих німцями територій і від важкої дороги, без їжі ледь не вмирали з голоду. Мені, тоді ще тринадцятирічному хлопцеві, було цікаво на власні очі побачити біженців, які вже понюхали пороху війни. Одного разу мене мама послала до крамниці, я купив хліба і замість дому, пішов на вокзал подивитися на ешелони з біженцями. Несподівано до мене підбіг молодик років двадцяти п’яти і запропонував п’ять рублів за буханку, придбану мною усього за 70 копійок. Я був вражений тим, що люди ладні були віддати таку суму грошей за одну лише хлібину, і в той час, як у Токмаку продукти харчування були доступними кожному, інші люди вже потерпали від недоїдання. Зрозуміло, я не продав хліба, бо мав нести його додому, але враження про побачене залишилося в моїй пам'яті й досі.
Пам’ятаю, як уперше став свідком бомбардування. Ми з хлопцями тоді сиділи на вулиці, неподалік від будівлі технікуму, коли раптом почули страшне ревіння, гуркіт і… вибух. Ми одразу сховалися у «щілини» (так ми між собою називали окопи), які були обов’язковими на кожному подвір’ї, куди в разі нападу німецьких бомбардувальників люди повинні були ховатися. Вдруге я побачив фашистські літаки-бомбардувальники неподалік від залізниці. Тоді німці скинули аж чотири бомби, але, на щастя, жодна з них не влучила в рейки, приземлившись десь поруч. Ми всі гуртом побігли збирати осколки, які були ще теплими. Потім я зрозумів, що то був дуже великий ризик, що так ми усі вкупі могли й загинути, але ж то була молодість, недосвідченість… Пам’ятаю, в роки окупації в залізничному клубі часто зупинялися німці, тож ми крадькома дивилися на справжніх фашистів, на їхню військову форму, транспорт. Намагалися оккупантам на очі не потрапляти, бо вони нас за людей не вважали. Їх порядки були жорстокі, ледь що – розстріл або в'язниця, вигнання на рабські роботи в Німеччину.
Коли радянські війська звільнили Токмак, радості місцевих жителів не було меж. І вже у перші дні після визволення, токмачани почали піднімати з руїн місто і завод імені Кірова, де при відступі німці спалили і підірвали всі основні виробничі цеха.
Ми з матір’ю тоді залишилися самі: батько воював на фронті, а чимось треба було заробляти на хліб. Тому в березні 1944 року моє дитинство закінчилося. Я влаштувався чорноробом до заводського житлово- комунального відділу. Разом з іншими членами бригади ми на конях виїздили розбирати зруйновані хати: знімали вікна, підлогу, а потім все це використовувалося в якості будматеріалу. За короткий термін зусиллями трудового колективу і будівельників на заводі були введені в експлуатацію ковальський, ливарний, механічний, інструментальний та інший цеха, почалося виконання замовлень для армії та сільського господарства, яке годувало і фронт, і всю країну.
В листопаді 1944 року рано-вранці тишу Токмака порушив заводський гудок, що своїм відлунням сповістив про відродження дизелебудівного заводу. І викликав сльози радості у токмачан.
З 1944 по 2009 рік я
присвятив 65 років свого життя роботі на заводі імені Кірова, пройшовши шлях
від босоногого підлітка-чорнороба до посади заступника генерального директора.
І якби мені випала нагода по-новому розпочати своє життя, я знову прожив би
його саме так і пов'язав свою долю з дизелебудівним заводом, - зазначив Віталій
Іванович.
Спогади у 2010 році записала Альона СЕРДЮК