Сьогодні моїй
бабусі, корінній токмачанці Надії
Гаврилівні Коломенській ( Четвероус) виповнилося б 100 років з дня народження. На
її очах проходила індустріалізація і колективізація Токмака, його окупація і
визволення від німецько-фашистських загарбників, післявоєнна відбудова і
розвиток. Бабусі вже 10 років немає на
цьому світі, але пам'ять про неї живе в
наших серцях, зберігається в пожовклих фото сімейних альбомів. Гортаю один з
них і знову потрапляє на очі довоєнне фото, датоване травнем 1940 року. На
ньому молода дівчина Надія Четвероус і юнак Михайло Коломенський, які
зареєстрували свій шлюб у ЗАГСі міста Макєєвка Донецької області, де обидва
жили, працювали.
 |
| Молоде пожружжя Коломенських. Травень 1940 р. м. Макєєвка |
За цим фото історія нелегкої долі моєї бабусі і дідуся, які
прожили разом 65 років, пройшли нелегкі випробування долі та зберегли вірність один одному на все життя.
Дивлюся на фото і
згадую бабусини розповіді:
- Нас у мами і
тата було семеро дітей, троє синів і четверо дочок. Ми жили у Токмаку на Широкій
вулиці ( нинішня Таврійська ) , мали свій будиночок, земельний наділ і домашнє
господарство. Я і моя сестра Марійка хоч і були найменшими, та теж допомагали
старшим, а вони і за худобою доглядали і городину вирощували, збирали врожай,
працювали з ранку до вечора. У нас кожному знаходилася робота. Тато також
гончарував, виготовляв глиняні горщики, глечики і макітри, миски та усілякий посуд, торгував ним на базарі. По
тих часах ми жили не бідно. Батько мій був грамотний і ми – його діти - усі училися у церковно-приходській
школі, що розташовувалася на нашій же вулиці біля Свято-Троїцької церкви ( нині
тут знаходиться хлібозавод).
На початку 30-их
років усіх токмачан, які мали земельні наділи почали агітувати до колгоспів.
Але люди не охоче туди вступали, бо бачили, що першими колгоспниками ставали ледарі,
ті, хто нічого не мав за душею, хто щоденній праці віддавав перевагу пияцтву.
Не захотів вступати до колгоспу і наш батько, він не хотів віддавати у
колективну власність, те, що сім`я нажила невтомною працею і мозолями. Тоді нас зачислили у куркулі. А які
ми були куркулі, як не тримали батраків, не ходили у золоті, а спали на вкритій
соломою долівці і їли страви дерев`яними ложками.
Якось серед ночі
до нас прибіг татів
знайомий міліціонер і попередив, що на ранок нас та інших токмацьких куркулів
будуть розкуркулювати і відправляти на Соловки. Рятуючись від розправи і
рятуючи нас, батьки зібрали найнеобхідніші речі, склали все до брички, ми там
теж повсідалися, тато сказав: «Но!» конячці і вона повезла нас у невідому
темряву. Все нажите залишилося позаду.
Ми переселилися
до міста Макєєвка ( нинішня Донецька область). Тато, старші мої брати і сестри
влаштувалися на шахту працювати, завдяки тому, що їм давали на пайок хліб і
продукти харчування ми голод 33-го пережили. Після школи я закінчила у 1939
році школу бухгалтерів і також почала працювати. Макєєвка – місто шахтарів. Тут
я познайомилася з молодим красенем Михайлом Коломенським, якого доля з
Орловської губернії також закинула до шахтарського краю. Він дружив з чоловіком
моєї рідної сестри Шури. Вже після перших побачень Михайло освідчився мені, і в
травні 1940 ми з ним розписалися у Макіїївському ЗАГСі.
27 березня 1941 року у нас народився первісток
– Валентин, з ним ми пов`язували
усі свої сподівання і надії на краще. Але ...
На той час
війська гітлерівської Німеччини окупували країни західної Європи, впритул
підійшли до наших кордонів. Ми знали, що війна СРСР з Німеччиною буде неминуча,
але десь там в глибині душі сподівалися про пакт про ненапад. Тому 22 червня
1941 року звістка про віроломний напад Німеччини на нашу країну приголомшив
усіх нас. У перший же день війни мій чоловік і його товариш, чоловік моєї
сестри, Іван Кустенко пішли до військкомату, хотіли записатися добровольцями на
фронт. Але їм відмовили, мовляв:
- Хлопці, ви
шахтарі, у вас броня, треба буде Батьківщина-мати покличе і вас, а зараз ідіть
працюйте, ваш фронт – на шахті.
У наступні дні
відробивши зміну Михайло та Іван знову йшли до військкомату, просилися на фронт
і врешті-решт добилися свого. 25 червня вони були призвані до лав Червоної
Армії і всією сім`єю, я з
сином, моя сестра Шура, батьки, ми
провели їх на фронт.
І відтоді тільки
й прислухалися до гучномовця і зведень Радінформбюро. А вони були невтішні,
наші війська з боями відступали. Коли фронт все ближче наближався до
Донбасу, я з батьками і старшими
сестрами переїхали з Макєєвки до родичів у Токмак. Тут нас і застала окупація.
Пам`ятаю, спочатку німці почали запрошувати на
роботу до Німеччини токмацьку молодь. І були такі, які їхали туди добровільно.
Але люди таких зневажали, з презирством говорили, що вони їдуть туди допомагати
німцям наших бити. Більшість молодих хлопців і дівчат виявилися патріотами і не
хотіли їхати добровільно до Німеччини. На таких німці з поліцаями полювали,
насильно відправляли у рабство. Якось прийшов і до нас поліцай і наказав мені
наступного дня прийти до комендатури і збиратися у Німеччину. Я розплакалася,
стала показувати малого сина. Тоді він мані шепотом порадив взяти у лікаря
довідку, що я для роботи не гожуся. Не роздумуючи, я схопила сина на руки і в
лікарню. Тут лікар Судникова дала мені довідку, що наче я якась заразна, я
віднесла її до комендатури і відтоді мене німці не чіпали. А я все життя вдячна
цій жінці – лікарю, яка не тільки мене, а й багатьох молодих токмачан
фальшивими медичними довідками від німецького рабства рятувала. Вже коли у вересні
1943 року Токмак звільнили радянські війська, стало відомо, що лікар Судникова співпрацювала
з токмацькими підпільниками і разом з
іншими месниками була розстріляна, її прах покоїться у братській могилі у міському парку.
9 травня 1945
року токмачани раділи звістці про Перемогу нашого народу над гітлерівською
Німеччиною. А я сіла під хатою і плакала, бо відколи чоловік пішов на фронт, я
від нього ніяких вісточок не отримувала.
Одного літнього
дня я поралася на подвір`ї, аж бачу біля хвіртки зупинився дядько
без ноги на милицях. Розігнула спину, дивлюся, а він до мене:
- Надю, впізнаєш,
це я ....Міша!
І голос такий
рідний – рідний, бо був це мій
чоловік...
Нашвидкоруч я
накрила стіл, і вже тут мені, батькам і сестрам Міша розповів про все, що вони
з Іваном Кустенком пережили на фронті. І як відступали з боями, і як у складі
151-ої гвардійської стрілецької дивізії у вересні 1943-го звільняв Токмак та не
знав, що я з сином жила тут, і як майже на місяць вони застряли у Токмацькому
районі, у боях за Пришибські висоти.
У боях за Пришибські висоти Михайло втратив свого
вірного друга, чоловіка моєї сестри Івана Кустенка. А було це так. У перерві
між боями Михайло та Іван сиділи в окопі відпочивали. Коли Михайлу захотілося
пити, він попросив товариша сходити до балки, набрати холодної води із струмка.
Іван відмовився. По воду пішов Михайло, а коли через лічені хвилини повернувся
назад, на місці, де вони сиділи з Іваном, вже диміла воронка. Криваві залишки фронтового
побратима мій чоловік сам і поховав. В одному з боїв він був поранений, після
одужання в шпиталі знову воював, брав участь у боях за визволення Криму.
8 квітня 1944
року бійці піднялися в атаку і з криками «За Батьківщину!», «За Сталіна!»
побігли на ворога. В цю мить прямо перед Михайлом піднявся вогняний стовп, його
різонуло по ногах, в голову, тулуб, він впав, наче підкошений. Побачивши, що
снарядом йому відірвало ліву ногу, він ременем з кобури пістолета перетягнув
обрубок, зупинив кровотечу і втратив
свідомість. Його стан був такий, що після бою санітари визнали його мертвим і
залишили похоронній команді. На ранок прийшовши до тями, Михайло застогнав від
болю, і цей стогін почув старик-татарин, який проїжджав неподалік. Він поклав
раненого до брички і відвіз до медсанбату.
У шпиталі Михайло
пережив декілька операцій, став безногим інвалідом і важко переживав своє каліцтво. Адже було
йому тоді усього 23 роки. Зі шпиталю в
Єсентуках його виписали 9 травня 1945 року. Куди їхати він не знав, бо писав нам листи у Макєєвку, а ми їх не
отримували, бо жили в Токмаку.
Зі шпиталю Михайло
повернувся до Макєєвки, почав
працевлаштовуватися на рідній шахті, аж там йому підсказали, що ми евакуювалися
у Токмак. Він за речі – і до нас, знайшов таки.
З 1945 року ми
вже всією сім`єю знову почали
жити в Токмаку, разом зі мною жили тато і мама, а по-сусідству брати і сестри.
Другою у мене народилася донечка. ЇЇ ми назвали Надія, з надією на краще
післявоєнне життя.
 |
| Надія Гаврилівна і Михайло Іванович Коломенські. Травень 1991 р. м Токмак |
 |
| Н.Г.Коломенська за іменинним столом разом з чоловіком, дочкою і сином, та правнуками Михайлом і Романом. 18 серпня 2004 року. м.Токмак |
Після війни і я ,
і мій чоловік працювали, виховали дітей, маємо онуків і четверо правнуків. Один
з них народився 25 квітня 1995 року, на золотий ювілей Великої Перемоги. Онука Люда
назвала сина Михайлом на честь дідуся – фронтовика. Для нас це був приємний
подарунок до 55-ої річниці нашого
подружнього життя. А всього з Михайлом Івановичем Коломенським ми прожили разом 65 років, розділяючи з ним
навпіл і печалі, і радості. Побравшись з ним у травні 1940-го, ми зберегли
вірність на все життя, - розповідала мені бабуся.
P.S. Фронтові заслуги мого
дідуся Коломенського Михайла Івановича ( 21.11. 1921 – 9.09. 2005 р.р.)
відзначені орденами: Слави Ш ступеня, Вітчизняної війни 1 ступеня, «За
мужність» та медалями. Його багаторічна і сумлінна праця на виробництві
відзначена медаллю «Ветеран праці».
 |
| Я, моя бабуся, мама і син. Січень 2010 р. м.Токмак |
Моя бабуся пережила свого чоловіка на 5 років і на 90-му
році життя полинула у вічність 13 березня 2010-го, залишивши добрий слід на
землі.
Хай земля Вам
буде пухом, мої любі дідусь і бабуся. Бо власне Вашій світлій пам`яті і пам`яті
сотен токмачан, які були свідками воєнного лихоліття, були присвячені мої книги
«Щоб нащадки пам’ятали»( 2010 р.) і «Нас обрала війна» ( 2013 р.). Але це вже
інша історія.
Людмила АРМАН