Люди і долі. Його на фронті рятував оберіг з рідного краю

12 серпня виповнилося   93 роки з дня народження  токмачанина, фронтовика-орденоносця,    Почесного ветерана Токмака і  Почесного журналіста  України, старійшини первинної журналістської організації газети «Таврія»   Миколи Івановича Кияна. 

Вітаючи старшого коллегу - іменинника  , колектив газети «Таврія» висловлює  йому найкращі побажання і глибоку вдячність за те, що Микола Іванович , як мільйони доблесних солдат, вистояв і переміг у тій страшній Другій світовій війні, вписав  свої сторінки в історію газети «Таврія», де відпрацював понад 30 років.

Микола Іванович Киян з того покоління, якому полум'я Великої Вітчизняної війни обпалило дитинство і юність, залишивши свої глибокі шрами. Дворічне перебуван­ня його в німецькій окупації пройшло в страсі, голоді та холоді. Він пізнав знущання на виснажливих роботах на спорудженні ворожої лінії оборо­ни «Вотан» на Пришибських висотах, куди його і сотні таких як він гітлерівці зганяли під дулами автоматів. Йому двічі дивом вдавалося врятуватися від угона в німецьке рабство.

На третій день після визволення Червоною Армією свого рідного села Чунгул (тепер Червоногірка) Микола Киян у складі стихійно створеної молодіжної бригади працював на спорудженні злітно-посадочних майданчиків для літаків, на прифронтовій лінії споруджував бліндажі. Звідси 19 жовтня 1943 року польовим військкоматом був призваний в армію. Було йому тоді 17 років.

Отримавши необхідну військову підготовку в 124-му запасному полку, який дислокував­ся в грузинському місті Горі, новобранців на­правили на Ленінградський фронт. Неподалік від станції Дно, що на Псковщині, при нальоті фашистської авіації від ешелону залишила­ся ледь десята ча­стина живої сили. Миколі і його то­варишу по дитин­ству Василю Ка­лашнику пощастило: вони залишилися живи­ми в тій «м'ясорубці». Але в одному з перших боїв на річці Великій у складі 198-ої  стрілецької

дивізії, куди призначили молодих бійців, Василь загинув на очах у Миколи.

Микола Киян став на фронті чорноробочим війни – піхотинцем. Кожний, хто ним був, знає, яка це важка і небезпечна спеціальність. Бо всі армійські сили ворога спрямовувалися проти піхоти. І мали рацію «старики», які на­ставляли молодих бійців словами:

- Вам, діти, важливо вижити у перші фронтові місяці. А це значить за цей період вам необхідно оволодіти наукою ховатися в окопах, обхитрити воро­га – злитися із землею.

Цієї науки і вчився Микола. А ще з нетерпінням чекав вісточок з дому, з рідного краю, що після звільнення оживав, відроджувався з попелища.

В 1944 році напередодні 23 лю­того – Дня Червоної Армії – Мико­ла Киян отримав вітальну листівку, яку йому надіслала землячка з Чун­гулу, 16-річна Галина Залозна. Серед скромної розповіді про життя земляків, у листівці виділялися такі віршовані рядки:

«… Там, где кони по трупам шагают,

Где всю землю окрасила кровь,

Пусть тебе помогает, от пуль сберегает

Моя молодая любовь».

Прочитавши листівку, від якої віяло домом, Микола обгорнув її у водо­непроникну обгортку від ковбаси і поклав у ліву кишеню, ближче до серця, навіть не підозрюючи, що стане вона його фронтовим оберігом, і рятуватиме від, здавалося, неминучої смерті.

У серпні 1944 року під містом Цесіс, що в Латвії, полк, в якому воював Микола Киян, піднявся в атаку. Відбиваючи її, фашисти відкрили шалений вогонь, вибухи снарядів піднімали у повітря стовпи землі, рвали на шматки наступаючих, осколки і кулі косили червоноармійців. Але атакуючих це не зупиняло.З вигуками «За Батьківщину! За Сталіна!» вони бігли на позиції ворога, у саме пекло. Один із снарядів вибухнув неподалік Миколи, і в цю мить навколо запанувала мертва тиша, юнак провалився у темряву.

Він прийшов до тями у польовому шпиталі. Під час перев'язки, медсе­стра розбинтувала його закривавлену голову. І Микола побачив, як його ру­сяве волосся стало сивим після того кривавого бою.

Під містечком Саласпілс, в концтаборі утримувалися діти, на яких не­люди проводили жахливі медичні експерименти. Саме тут Микола Киян і його фронтові побратими відбивали контратаку гітлерівців. І саме тут оскол­ки шрапнельного снаряду влучили йому у спину і ліву ступню.

Після лікування у шпиталі Микола Киян служив у прославленій

гвардійській Червонопрапорній стрілецькій дивізії імені Героя Радянсько­го Союзу І.В.Панфілова.

На початку лютого 1945 року в Прибалтиці на околиці населеного пункта Салдус у складі бійців Микола Киян брав участь в операції «розвідка боєм». Після невдалих попередніх спроб, розвідники взяли у полон двох «язиків» курляндського угрупування. Коли німці оговталися, відкрили услід групі во­гонь, відхід якої прикривав і наш земляк. За успішно проведену операцію її учасників представили до нагородження. Миколі Кияну вручили медаль «За бойові заслуги».

Коли відгриміли останні залпи Великої Вітчизняної війни, Микола Киян  продовжував служити в панфіловській дивізії до жовтня 1950 року.

Після демобілізації фронтовик повернувся додому у рідне село. Згодом поступив учнем фрезерувальника на завод імені Кірова і протягом п'яти років за будь-якої погоди долав 10 кілометрів від дому до роботи. Сплива­ли післявоєнні роки. Микола Киян одружився на тій самій дівчині – Галині Залозній ( і прожив з нею у мирі і згоді майже 60 років).

Потім  закінчив школу робітничої молоді, зацікавився фотосправою і почав писати невеличкі замітки до місцевої газети, яка на той час мала назву «Більшовицьким шляхом» (нині газета «Таврія»). Його хист до журналістики помітила працівниця газети Людмила Яковлева і за її порадою в серпні 1955 року Микола Киян перейшов до редакції газети. Коли відчув брак знань, поступив і зго­дом закінчив у Львові Український поліграфічний інститут імені Федорова, факультет редагування масової літератури.

У редакціїї газети Микола Іванович Киян відпрацював 31 рік, очолював

сільськогосподарський, ідеологічний, промисловий відділи, став членом Спілки журналістів.

Після виходу на пенсію, Миколі Івановичу було чим зайнятися, але де б він не знаходився, де б не відпочивав, а його рука тяглася до пера. Тому після створення в Токмаку нової газети «Токмацький вісник» Микола Киян працював там до 2005 року, до 50-річного ювілею своєї журналістської діяльності.

Протягом майже двох десятиріч, Микола  Іванович був членом міської ради ветеранів і в своїх діях намагається залишити добрий слід для нащадків. Своїми руками він виготовив понад 15 фотоальбомів, в яких зупинені миті буднів і свят токмацьких ветеранів. Його фотоальбом про перебування на токмацькій землі льотчика – космонавта, Ге­роя Радянського Союзу Петра Климука зберігається в музеї космонавтики.

Микола Іванович, не дивлячись на свій поважний вік, брав  участь в Уроках мужності та у походах по місцях бойової слави, що організовують школи і співробітники міського краєзнавчого музею, разом зі старшокласниками шкіл і студентами технікуму відвідував місця минулих боїв з фашистами.

Не забувають ветерана і в його рідному колективі – редакції газети «Таврія». Він частий гість заходів, що проводилися і до Дня журналіста, і до ювілею газети. 

День журналіста - ветерани і молоді журналісти газети "Таврія". М.І Киян - крайній справа.

85-річчя газети "Таврія" відзначали представники чотирьох   поколінь її працівників. Серед них - М.І.Киян. 

За клопотання первинки Микола Киян нагороджений Почесним знаком Національної спілки журналістів України.

А нещодавно від Запорізької обласної організації НСЖУ ( голова правління Наталія Кузьменко, відповідальний секретар Валентина Манжура) Микола Іванович отримав матеріальну допомогу.

Це стало можливим завдяки благодійному аукціону «Рука підтримки», що провела ЗОО НСЖУ   на відзнаку Дня журналіста та з нагоди 60-річчя Національної спілки журналістів України.

В аукціоні також взяли участь і журналісти газети «Таврія», а  кошти, виручені від продажу лотів на цьому аукціоні, були спрямовані на підтримку журналістам-ветеранам. Серед яких і журналіст – учасник бойових дій з Токмака Микола Киян.

Людмила АРМАН