Ніна Володимирівна Петренко ( дівоче прізвище Пеліх) – корінна жителька Молочанська. Тут вона народилася 21 квітня 1930 року, закінчила семирічну школу №2. Після закінчення Чубарівського сільськогосподарського технікуму отримала спеціальність агронома-шовковода і з 1951 року працювала на Молочанському гренажному заводі аж до виходу на заслужений відпочинок. Пройшовши великий шлях по життєвій дорозі, Ніна Петрівна згадує чимало подій, найяскравіші і найтрагічніші з яких події Великої Вітчизняної війни.
- До війни Молочанськ називався «Гальбштадт», у перекладі з німецької «Полугород». Це було чисте, красиве місто, в якому жили в основному німці, а також – росіяни і українці. Тут діяли німецька, українська і російська школи, медучилище, ветеринарний технікум, піонерський палац. Виробляли продукцію маслозавод, обозний завод.
В центрі Молочанська був ставок. Щонеділі, у вихідні тут плавали човни, на яких каталися і дорослі, і діти. На острівці грав духовий оркестр. Люди відпочивали, спілкувалися. На жаль, наше мирне життя порушила війна.
З початком Великої Вітчизняної війни чоловіків евакуювали з обозним заводом. А жінки і діти зібралися на залізничній станції, бо чекали відправлення в тил. В цей час на станцію налетіли німецькі літаки і почали бомбити залізницю. Люди з жахом розбігалися в різні сторони, кричали, діти плакали від переляку. Ми жили недалеко від вокзалу. Під час бомбування деякі будинки розвалилися, в деяких – повилітали вікна і двері. Мене, 11-річну тендітну дівчинку, хвилею вибуху кинуло на цегляну стіну. Я дуже сильно вдарилася головою і на все життя оглохла на праве вухо.
В період окупації у Молочанську була сформована німецька влада. Бургомістром і поліцаями стали місцеві німці, які добре знали все населення. Німецькі сім`ї одержали паспорти, по яких у магазинах їм видавали продукти харчування. Для росіян і українців були окремі магазини, де видавали хліб по картках.
При німцях відкрилася школа. Ми вчилися восени та весною, а взимку у классах було холодно, бо вони не опалювалися.
З весни 1942 року німці почали споруджувати оборонну лінію на Пришибських висотах. Туди вони зганяли місцеве населення, молодь, які рили окопи, траншеї, будували доти і дзоти.
У вересні 1943 року відступаючи, німці зганяли усіх людей в напрямку Запоріжжя. А мої мамо і тато забрали мене і братика Бориса, прихопили козу з козеням і сховалися у степу. Там батьки вирили яму, в якій ми ховалися три доби. Ми боялися і голови висунути, бо йшли жорстокі бої за Молочанськ, гуркотіли снаряди, вибухали бомби, свистіли кулі. Нарешті все стихло, ми дізналися про визволення Молочанська і з радістю поверталися додому. Та наша радість змінилася жахом: нашу хату розбомбило. Батьки вирили в городі окоп, вкрили його вцілілим лахміттям, там ми й жили. А в цей час, усього в п`яти кілометрах від Молочанська точилися запеклі бої за Пришибські висоти. Скільки ж там наших бійців полягло. В кінці жовтня 1943 року, коли радянські війська звільнили Токмацький район і Пришибські висоти від фашистської нечисті, дорослі і підлітки допомагали ховати воїнів, загиблих у боях з німецько-фашистськими окупантами. На висотах і підступах до них стояли знівечені танки, розбиті гармати, скрізь виднілися розкидані кулі та гранати. Та найбільше мене вражали загиблі. Їх було дуже, дуже багато.
Після визволення Молочанська люди почали повертатися додому. У кого будинки були зруйновані, рили землянки, жили в скруті. Але усім нам додавало сили віра в те, що війна вже скоро закінчиться. І це сталося 9 травня 1945 року. Я на все життя запам`ятаю День Перемоги
Я прожила нелегке життя, бачила голод, холод, війну. У післявоєнні роки ми всі працювали, було тяжко відбудовувати, піднімати країну з руїн, але ми вірили в краще мирне майбутнє.
Спогади Ніни Петренко
записала Людмила Арман, 2013 рік