Олександра Іванівна Куц народилася у м. Токмак у 1921 році, тут вона виросла і пройшла свій життєвий шлях.
 |
| О.Куц зі своїми фронтовими побратимами. Токмак. 9 травня 2007 року. Фото Л.Арман |
Саме в цьому місті їй судилося подолати найтяжчі випробування долі, які тільки можна уявити. Майже кожна сторінка її біографії окроплена гіркими слізьми і власною кров’ю, але жінка знову і знову доводила міць свого крицевого характеру. Першим нещастям і випробуванням став голодомор 1932-1933 років, під час якого голодною смертю помирали сотні, тисячі громадян, коли вимирали цілі вулиці, села. Аби вижити в голодне лихоліття і прогодувати дітей, Шурина мама лишала молодших дітей на старших, ходила по сусідніх селах, міняла предмети побуту на сякий-такий шматок хліба чи зерно. Ось так, збираючи зернину до зернини, перебиваючись з крихти до крихти, родина Куців пережила голодомор і залишилася у повному складі.
Пройшли роки. Життя громадян пішло на краще, всі жахи голодомору залишилися лише в пам’яті, аж в 1941 році нове лихо постукалося у двері токмачан. На той час красуня й комсомолка, двадцятирічна Олександра Куц працювала секретарем-машиністкою в комітеті комсомолу на заводі імені Кірова. В один із червневих днів, як завжди, збираючись вранці на роботу, дівчина почула слова, що, як лезо, пройшлися по серцю: «…почалася війна…».
Звістка про війну поширилася з неймовірною швидкістю і усі свідомі громадяни поспішали до військкомату, просилися на фронт та вставали на захист Вітчизни. У перших лавах мобілізованих і добровольців були комуністи і комсомольці. 23 червня 1941 року Олександра Іванівна Куц також отримала повістку на війну. Протягом довгих чотирьох років вона працювала медсестрою в польовому пересувному хірургічному госпіталі-1806, який ішов слідом за бойовими частинами, підбираючи на шляху поранених. Можна лише уявити, що відчувала дівчина, вперше побачивши справжню
людську кров, поранення, муки, страждання солдатів. А потім до всього цього звикла: до безсонних ночей в операційній та біля ліжок важкопоранених, до постійних обстрілів і картин воєнних жахів.
Рухаючись за військами Червоної Армії , пересувний госпіталь подолав чималі відстані, розташовувався в Херсонській та Миколаївській областях, в Закавказзі (в станиці Наурській, містах: Орджонікідзе, Ставрополь, Грозний), в Білорусії (в Ковелі, Гомелі, Мінську), Росії (в Ростові-на-Дону, Новочеркаську, Таганрозі), в Німеччині (в Кенігсберзі, Дрездені, Гумбленені, Цитау).
Як найяскравіший епізод війни Олександра Іванівна Куц відзначає штурм Кенігсберга (який готувався протягом січня-квітня 1945 року) – головної цитаделі гітлерівської Німеччини на сході. Штурму передували активні дії авіації та масштабна артилерійська підготовка. Шквал вогню був настільки сильним, що дерева на верхівках кенігсберзьких фортів були знесені дощенту. У Кенігсбергі бої точилися за кожний будинок, кожну вулицю і квартал, які німці обороняли з неймовірною впертістю. Але їх опір зламали радянські бійці, які проявляли мужність і героїзм, і в жорстокій сутичці перемогли ненависного ворога. Чимало поранених героїв довелося винести медсестрам з поля бою, але їхня кров, була пролита не дарма, а в ім’я перемоги. Битва за Кенігсберг бу-
ла однією з останніх, вирішальних битв війни. За взяття Кенігсберга Олександру Іванівну Куц нагороджено медаллю, а повернулася вона з фронту у званні старшого сержанта з великою кількістю бойових медалей та орденів.
Перший день Великої Перемоги став для нашої співвітчизниці не менш шокуючим, ніж перший день Великої Вітчизняної війни. Її серце охоплювали одночасно невимовна радість, тривога і страх: «А раптом це не кінець?!». Вона навіть боялася думати, що вже не буде безсонних ночей, проведених над ліжками хворих, що нарешті висохнуть ріки крові, пролитої бійцями, що вона повернеться додому і зможе обійняти рідних після тривалої розлуки.
По закінченню війни життя повільно, але все ж таки набирало оберти: почалася повна відбудова зруйнованого війною Токмака. Олександра Іванівна Куц повернулася на завод, де працювала аж до самої пенсії. Усе життя їй не давали спокою ті жахливі чотири роки, які, на жаль, не можна ані забути, ані просто викреслити зі свого понівеченого війною життя, ані повернути вкраденої молодості. В 1979 році Олександра Іванівна знайшла єдину втіху, єдину відраду для свого серця: вона почала співати у міському хорі ветеранів міського Будинку культури . Саме завдяки тому, що з допомогою пісні вона може дарувати слухачам тепло, надію, віру на краще, вона почала відчувати себе по-справжньому щасливою і потрібною людям. На жаль, через тяжку хворобу у 2009 році Олександра Іванівна покинула улюблене заняття, але до кынця свого життя з блиском в очах згадувала часи, коли її голос зігрівав душі і серця сотень токмачан, а пісня - жити допомагала...
Альона СЕРДЮК