вівторок, 22 червня 2021 р.

«Щоб нащадки пам’ятали». Винесла, пережила жахи німецького рабства

Марія Миколаївна Зайцева (дівоче прізвище Баранова) наро­дилася в Росії у серпні 1923 року.

Ще коли Марія була зовсім юною, її сім’я (матір, батько, донька і син) переїхала до України в с. Бойове Чернігівського району, Запорізької області, де їх і застала звістка про війну.




На початку Великої Вітчизняної війни на фронт пішли брат та батько Марії, а вона залишилися з матір’ю вдвох, беззахисні, наодинці зі своїм горем та розпачем.

Коли німці окупува­ли село, життя простих людей перетворилося на пекло. Окупанти на правах господарів забирали у селян продукти харчування, худобу, птицю. Хто чинив опір, того розстрілювали на місці.

В 1942 році німці влаштовували облави, затримували юнаків і дівчат і відправляли їх у рабство до Німеччини. Не обминула ця гірка доля і Марію.

Ось що розповіла Марія Миколаївна Зайцева ( спогади записані у липні 2010 року):

- Спочатку на роботу в Німеччину німці набирали добровольців, і, що страшно, знаходилися такі, які погоджувалися і їхали на чужину. Їм там і ро­бота непогана діставалася, жили, наче в Бога за пазухою. Були й такі, які зна­ходили приводи аби не їхати в Німеччину. Наш місцевий багач заради по­рятунку своєї дочки продав свиней і зробив їй фальшиву медичну довідку. Так врятувалася від неволі й медсестра. Вона натерла своє тіло якимось кремом, від якого пішла алергічна реакція: вся шкіра вкрилася червоними плямами. А німці до себе на роботу заразних не брали і дали цій медсестрі відстрочку.

У моєї мами не було грошей, щоб дати комусь хабаря, купити фальшиву медичну довідку, тому мене загребли німці.

На станцію колону, в якій нас гнали, супроводжували наші мами. Моя мама плакала, непритомніла від хвилювань, що не може мене захистити.

Нас завантажили у товарні вагони, наче худобу. Без зручностей, у тісноті ми їхали декілька діб. В Німеччині я потрапила на завод в місті Цела-Меліс  недалеко від Берліну. Годували нас гидко, однією баландою. Від постійного недоїдання, а по суті від голоду, у нас не було сили. Працюючи на верста­тах, ми не могли міцно затягнути танкові деталі на верстаті, і вони виходили бракованими. За це нас безжально били кремезні солдати – охоронці. Одно­го разу я забула вимкнути верстат, від чого він задимів та зіпсувався. Тоді мене так сильно бив начальник цеху, що можливо і вбив би. Але його по­кликали на іншу роботу. А мене всю закривавлену дівчата підняли з підлоги і відвели до бараку.

Нас невільників не пускали до німецьких туалетів, не випускали з цехів на прогулянки на свіже повітря, забороняли звичайним громадянам країни давати нам їжу чи одяг. Над дівчатами знущалися, ґвалтували. А дуже гарні взагалі не мали шансів на виживання. Одного разу прийшли до нас в цех чо­тири німецьких солдати, вибрали найгарнішу дівчину та забрали її з собою, після цього ніхто її не бачив.

Ми ходили весь час голодними. Нас годували раз у день якоюсь юшкою від якої смерділо. Дівчата одного разу побачили, як кухарі рубають нам на сніданок мертвих кіз, які до цього обдуті лежали на помийній ямі, і їх уже по­чинали їсти черви. Іще був випадок, коли на обіді хлопець, мішаючи юшку, знайшов у тарілці частину людського пальця. Від побаченого хлопцеві зро­билося погано і він довго блював із згустками крові.

Кожну ніч ми лягали спати і плакали у подушки. Згорнувшись в калачик на своїх дерев’яних нарах кожна з нас сумувала за Батьківщиною, тужила за рідним домом.

У підвалі заводу була переоснащена кімната, де німці проводили жахливі досліди над полоненими.

Також були ями, де спалювали живцем радянських солдат, з тих ям весь час лунали крики, благання про порятунок. Я на власні очі бачила, як наших, ще живих солдат, накладали навхрест один на одного, обливали чимось та підпалювали. Був випадок, коли з радянського моряка живцем зняли шкіру з красивими татуюваннями і потім натягли її на абажур та стілець, щоб пока­зати свою ненависть до радянських людей.

Після визволення з рабства мені довелося ще понюхати пороху на фронті, а після перемоги я повернулася додому, - розповіла Марія Миколаївна Зайцева, спогади записані у 2010 році.

Спогади записала Кристина МУСІЙ