Батьківщиною Олександра Івановича Гайдая, який мешкав у Токмаку, є станція Солянка Рибинського району Краснодарського краю. Він народився у багатодітній сім’ї, де було 5 дівчаток та 5 хлопців.
- Працював лише батько, тож, коли його не стало, для нас настали скрутні часи, - розповідає Олександр Іванович. - Мати була домогосподаркою, і, як мати-героїня щороку отримувала по 2000 рублів, але коштів все одно не вистачало. Ми, молодші, не уникали роботи: скопували та садили город, косили та возили на собі зерно, заготовляли на зиму дрова та ходили на прополку помідорів, капусти, картоплі.
22 червня 1941 року я зі своїми друзями Яшею Масликом і Вітею Цюпа, незважаючи на вихідний, десь о п’ятій вечора поверталися з прополки, і почули від приятелів звістку про те, що опівдні по радіо виступив Молотов і повідомив, що фашисти без оголошення війни віроломно напали на нашу Батьківщину. Ми були приголомшені новиною, але оптимізму надавала наступна інформація: «Ни пяди родной земли, врага разобъем на его территории».
І ось наступного дня вже оголосили загальну мобілізацію. На залізничній станції зібрався натовп, усюди було чутно жіночий та дитячий плач. У той же день мобілізували й мого старшого брата Михайла (потім його було двічі поранено під час оборони Воронежа, але, на щастя, він залишився живим). Чоловік старшої сестри Григорій загинув під час оборони Києва. Другий брат Семен загинув на Волховському фронті під час прориву блокади Ленінграда в с. Карбуселька.
А в 1943 році прийшла й моя черга. На той час я навчався у дев’ятому класі. 9 листопада до закінчення першої чверті мене призвали до лав Червоної Армії.
Звісно, перед призивом я проходив медогляд, на якому з’ясували мій
зріст
Мене зарахували до 120 запасного стрілецького полку, який
дислокувався у м. Канську, що був у
8 червня ми прибули на станцію Чихачеве Калінінської області. Розвантажились, нас розподілили за дивізіями, і ми пішим порядком попрямували до району Пушкінських гір. Більшу частину прибулих в ешелоні відправили до 391 стрілецької дивізії, сформованої у 1941 році в місті Алма-Ата, 1280 стрілецький полк 1-ї ударної армії 2-го Прибалтійського фронту.
Як найграмотнішого, командир роти старший лейтенант Петров призначив мене (я на той час мав звання єфрейтора) писарем роти, своїм зв’язковим, без звільнення від основних солдатських обов’язків. Так почалося моє фронтове життя…
20 червня 1944 року нас підняли по тривозі : почалися бої за звільнення Пушкінських місць. Району Пушкінських гір ворог надавав велике значення як одній з найважливіших ділянок так званої лінії оброни «Рейтер» - північної ділянки «східного валу», біля якого гітлерівці надовго планували затримати Радянську Армію. Район, куди вийшли наші війська, був дорогим серцю кожного громадянина Радянського Союзу – це місця, пов’язані з іменем генія російської та світової культури О. С. Пушкіна (села Михайлівське, Тригорське, Святогорський монастир та інші місця). Усіма зусиллями наші війська намагалися нанести удар по ворогу без найменшої шкоди заповіднику, але німці, тікаючи, все ж таки пошкодили могилу поета, частково зруйнували будинок, у якому він перебував під час заслання, спалили багато книг, ряд будівель, завдали шкоди парку.
Наша рота, будучи резервом комполку, безпосередньої участі в прориві оборони не брала, а коли прорив було здійснено, рушила вперед. Проходячи передній край, ми бачили велику кількість тіл загиблих 26
радянських воїнів і фашистів. Після побаченого я майже добу не міг приймати їжу, тому що перед очима стояла та картина жаху.
У ніч на 17 липня 1944 року наша 391 стрілецька дивізія висунулась у перший ешелон і на світанку зайняла рубіж у кількох кілометрах від кордону Латвійської РСР.
Початок визволення Латвії було сприйнято солдатами як значущу подію. Воїни на зборах і мітингах урочисто клялися громити ворога та переслідувати його до берегів Балтики.
Запеклі бої почалися під час прориву оборони противника на підступах до м. Резекне (Режиця), доволі крупного залізничного вузла. Безперервні нальоти авіації й артилерійський вогонь з боку німців знесилювали нас. Але все ж більшим було відчуття радості від ударів нашої авіації та артилерії у відповідь.
Пам’ятаю, як десь у середині дня до нашої роти прибув заступник комполку з політчастини, майор Малиновський і наказав командирові роти виділити бійця для доставки патронів розрахунку станкового кулемета, що знаходився від нас на відстані близько 500 метрів, відзначивши, що там положення складне через нестачу боєприпасів.
- А той, хто доставить боєприпаси, отримає медаль «За відвагу», - наголосив Малиновський.
Командир роти доручив виконання цього завдання мені.
Враховуючи те, що ящик патронів важив
Після двох днів завзятих боїв вранці, 27 липня, наш 1280 стрілецький полк першим вступив до міста. Дещо пізніше прийшли й інші частини. До півдня місто вже було очищене від окупантів. На другий день відбувся 27
мітинг, на якому жителі міста вітали своїх визволителів. На шикуванні після мітингу в усіх підрозділах було зачитано наказ Верховного Головнокомандуючого Маршала Радянського Союзу Й. В. Сталіна про присвоєння нашій 391-й стрілецькій дивізії звання «Режицької», а всьому особистому складу висловлювалася подяка за виявлену мужність у боях за визволення м. Резекне.
Після визволення м. Резекне ми вступили до лапландської низини, багатої на болота, які часто доводилося долати вплав. Подолавши болота, ми з боями визволили населений пункт Ляудона після форсування р. Айкіеста, м. Мадонна та інші населені пункти.
До кінця серпня в ході запеклих боїв з фашистами у роті, що складалася зі 120 осіб, залишилося лише 8 солдатів. Деякі загинули, більшість вибуло через поранення. Мене і ще шістьох солдатів та сержантів відправили на навчання на фронтові курси молодших лейтенантів, що знаходилися в м. Лудза, десь у 25 кілометрах від Резекне. Місяця через три після визволення Риги, курси передислокували до курортного місця північно-західної Риги – Майори, де 8 лютого 1945 року нам оголосили наказ командуючого військами 2-го Прибалтійського фронту генерала армії Єрьоменка (майбутнього Маршала Радянського Союзу, який у 1942 році командував обороною Сталінграда) про присвоєння звання молодших лейтенантів. А потім нас відправили на Захід добивати Курляндське угрупування німецьких військ, що опинилися в оточенні. Під час одного з бойових завдань – осідлати дорогу, що веде в напрямок м. Лібава, я отримав тяжке поранення в ступню правої ноги. Командування взводом я передав заступнику, і мене відправили до медсанбату. На лікуванні я знаходився до 7 травня 1945 року. Після виписки зі шпиталю отримав направлення до 48-го окремого полку резерву офіцерського складу Ленінградського фронту, тому що 2-й Прибалтійський фронт було розформовано, його війська увійшли до складу Ленінградського. Я прибув до м. Рига.
Приблизно о другій годині ночі, 9 травня, у місті піднялася неймовірна стрілянина, горіли освітлювальні ракети, на вулицях стояв гамір, а ми були беззбройні. Ми подумали, що німці викинули повітряний десант, адже Курляндське угрупування боролося. Швидко взувшись і затягнувши паски, схопивши свої речмішки, я з товаришем побіг до виходу, а нам на зустріч – черговий по поверху з радісним обличчям і зі словами: «З Перемогою, товариші офіцери! Війна закінчилася!». До нашої свідомості це спочатку не дійшло, але потім усі кинулися обіймати одне одного, чергового, говорити слова-вітання. Вранці, вийшовши на вулицю, ми побачили щасливі обличчя жителів. У цей же день ми попрямували до резервного полку, в район м. Мітава.
Усі з’єднання та частини знаходилися на марші, що прямував
до місця постійної дислокації, тобто до м. Виборг. Від передмість Риги до
Виборга відстань більше
Дорогою до Виборга ми побували на мітингу в Ленінграді, що нас дуже приємно вразив щирістю та щедрістю громадян, які робили несподівані подарунки.
Десь на початку липня ми дісталися Виборга. Місто було сильно зруйнованим, особливо в районі вокзалу, де й було розквартировано наш 129-й гвардійський стрілецький полк. Військове містечко відновлювали військовополонені німці, для розміщення яких було виділено спеціальну ділянку та приміщення. Годували їх за солдатською нормою. Відповідальність за охорону цього табору було покладено на мій взвод. Усе йшло так, як і мало бути, але раптом один військовополонений, колишній танкіст, здійснив втечу. На щастя, його затримали неподалік фінського кордону.
На початку 1947 року мене було направлено до Ленінграда на курси вдосконалення офіцерського складу, і через 7 місяців я повернувся до свого полку, де й продовжував службу.
У червні 1952 року мене направили до Групи Радянських військ у Німеччині. Після п’ятирічного строку служби внаслідок заміни я прибув до м. Запоріжжя в дивізію на уральські казарми. Дивізія була скадрована, тобто, в основному, офіцерський двоштатний склад і невеликі підрозділи солдатів призначалися для несення караульної служби та виконання господарських потреб. Наприкінці квітня 1958 року дивізію розформували і мені запропонували посаду командира роти в м. Євпаторія. Я не погодився, тому що часті переїзди були не на користь родині, тим більше, що дочка вже навчалася у школі. Потім мені запропонували службу в М. Білозерці або в Токмаку. Я обрав останній варіант і ніколи в житті не шкодував з цього приводу.
Все своє життя я віддав військовій справі. На своєму шляху я зустрічав чимало добра та чимало й горя і труднощів. Не знаю, як би складалася моя доля, якби не найдорожча мені людина – моя дружина Олександра Олексіївна. Ми знайомі з самого дитинства, жили по сусідству, ходили в одну школу, правчи поріг дому, після важкого трудового дня я завжди відчував значне полегшення, усі тривоги кудись безслідно зникали, а в душі і на серці панував затишок. Я вдячний моїй другій половинці за любов, турботу й підтримку, за те, що вона була, є і завжди залишатиметься хранителькою домашнього вогнища...».
Спогади Олександра Гайдая у липні 2010 року записала Альона СЕРДЮК